АНДРІЙ КСЕНЖИК: «КАРТИНУ ІЗ ЗОБРАЖЕННЯМ КОЗАКА КУПИЛИ У НЬЮ-ЙОРКУ»
21 вересня упродовж усього дня Карлівка урочисто відзначала своє 288-річчя. Із-поміж низки святкових заходів увагу багатьох карлівчан привернула дебютна виставка самобутнього художника Андрія Ксенжика, що відбулася у районному будинку культури.
Під музику віртуоза гри на інструментах народів світу Петра Сухомлінова юні і дорослі наші земляки переглядали картини, на яких вабили око краєвиди та миті з побуту наших предків. Міський голова Олександр Наконечний подякував художникові за творчість та запевнив, що підтримуватиме його і сприятиме популяризації його робіт та організації виставок на рівні області. Митець погодився в інтерв’ю розповісти про свою творчість.
- Андрію Миколайовичу, Карлівка – Ваше рідне місто?
- Так, я тут народився і зріс, закінчив другу школу, потім, відслуживши в двох арміях (радянській та українській), повернувся додому. Оскільки з дитинства мріяв стати художником і закінчив курси художників-оформлювачів, то хотів працювати за фахом. Проте на той час ця професія вже стала незатребуваною. Довелося заробляти на життя вантажником, підсобним робітником, а у вільний від роботи час писав картини. Часто зверталися до мене друзі чи знайомі з проханням намалювати щось на замовлення. Поступово моя творчість переросла в основний вид діяльності, з 2000 року займаюся лише художньою справою.
- Звідки бере початок любов до малювання?
- Я малював із дитинства. Батьки казали, що в роду художників ніколи не було. Мріяв не про велосипед, як мої ровесники, а про альбом і фарби. Перші мої роботи – портрети найрідніших людей, мами і тата. Хоча тоді до справжніх портретів їм було далеко. Потім, коли батьки купили олійні фарби, я намалював на дошці пейзаж – «Старий ліс». Ця робота і досі у мене зберігається як перший крок у світ художньої творчості та живопису. У школі любив уроки малювання. Проте ґрунтовну теорію і практику вивчив на курсах. Пишу картини олійними фарбами, в основному це пейзажі, натюрморти. Останнім часом зацікавився українським народним побутовим жанром, портретами. Ідеї черпаю із життя – навколо така краса, також іноді на створення картин надихають світлини, переглядаю репродукції картин відомих художників в інтернеті. Люблю весну і літо, осінь чомусь навіває смуток…
- Чи можете назвати вітчизняних художників, з яких берете приклад, чия творчість Вам близька по духу?
- Серед майстрів пензля, якими захоплююсь, - Антон Манастирський, Петро Левченко та Микола Пимоненко. Прикро, що через політичну пропаганду ми не знаємо цілу плеяду митців-земляків, вони для нас залишаються фактично невідомими через культурне засилля Росії. Прикро, що своїх не знаємо…
- Як ставляться рідні до Вашого захоплення, адже воно вимагає чимало часу та ресурсів?
- Рідні мене підтримують. Порадницею і моїм є натхненням є дружина Інна. Вона першою бачить роботи, висловлює свою думку, іноді критикує та підказує. Бути художником нині нелегко, як і в давні часи. Потрібно придбати і полотно, і фарби, і рамки для картин та ще багато чого для творчості. Пишу в основному на продаж та на замовлення, але на життя цього не вистачає, доводиться шукати підробіток. Іноді шкода віддавати свої роботи. Я ніколи не стежив за часом, як працюю над черговою картиною. Можна написати її за день, коли багато дрібних деталей і невеликими мазками, то пишу тиждень або й місяць. Буває, створю картину, але чогось ніби не вистачає. І не купують. Минає час, гляну «свіжим оком», додам якусь деталь – і вона одразу знайшла свого поціновувача.
- Ви брали участь у художніх виставках? Чи експонувалися Ваші роботи у мистецьких закладах?
- Ні. Я познайомився із художниками Полтави. Продавав свої картини у Києві. Було й таке, що зустрів у столиці жінку, якій полтавський реалізатор перепродував мої картини. Проте виставка моїх робіт у рідному місті є дебютною. Я дякую за її організацію міській раді та особисто міському голові Олександрові Наконечному за підтримку.
- Хто є замовниками Ваших картин?
- Картина – це бажаний подарунок на день народження, під час зустрічі гостей тощо. Тому часто звертаються саме з такими замовленнями як земляки, так і люди з Полтавської області, всієї України. Якось товариш розмістив оголошення про мої роботи на сайті, то придбали картину, де зображено козака на коні, мешканці Нью-Йорка. Я не хочу продавати свої картини дорого, в середньому робота 50 Х 70 см коштує 1 тис. грн. Іноді прикро, що не доплачують знайомі за роботу, мовляв, не ображаєшся, свої люди. Але я ж розраховував на певну суму. Це робота, витрачені сили, ресурси і час. Іноді на замовлення роблю ліпнину. Це вже робота скульптора, але мені до душі. Так, я оформив кафе біля будинку побуту у стилі «Старе європейське місто».
- Говорять, що Ви є автором портрета Степана Бандери, який прикрашає кабінет міського голови?
- Це справді так. То моя робота на замовлення. Загалом писати портрети історичних осіб – справа дуже невдячна. Якось написав я після перегляду фільму про Богдана Хмельницького картину, виставив на сторінці у Фейсбуці. Дехто побачив, що мій герой схожий на Ступку, дехто став закидати, що я скучив за Росією, пропагую її ідеї. Степан Бандера – неоднозначна історична постать, хоча задля противаги тому, що діється на сході країни, може, й потрібні саме такі лідери. Я не хочу нікого конкретно прославляти в живописі. Навіть ті самі козаки, окрім того, що боронили рідну землю, були ж і розбійниками, здійснювали походи на Туреччину. Усе неоднозначне, має плюси і мінуси. Іноді люди, які живуть в Україні і говорять російською мовою, люблять рідну землю і прагнуть змін більше, ніж псевдопатріоти. Україна – для всіх, хто її поважає, вона, безумовно, має своє героїчне минуле і сьогодення.
- Поділіться, будь ласка, своїми творчими планами?
- Я хочу продовжувати працювати над картинами, де зображувати наших предків у національних костюмах. Є в цьому особлива енергетика. А для того, щоб утримувати родину, планую навчитися працювати з комп’ютерними програмами, щоб створювати на замовлення вивіски чи візитки. Моє життя – то творчість, направляю її в різні напрямки.
Інтерв’ю записала Ірина МАРТИНЮК.
